Історія костелу і парафії

Костел св. Варфоломія в Дрогобичі є одним із найстарших храмів на наших теренах. Святиня є трьохнефною, готичною, стрункою, без веж склепіння підтримуються восьмигранними колонами,. Довжина костелу, включаючи ширину стін (1,33 м), становить 42 м, ширина фронтового фасаду – 23 м, а ширина пресвітерії 11 м. Підмурівка – з тесаного каменю. Фасади цегляних стін храму і контрфорси декоровані мереживним ромбовидним орнаментом, що також із цегли, який має темно-коричневу або темно-червону поливу. Стіни без штукатурки мають сирий, типово середньовічний вигляд. У первісному вигляді було також 15 підтримуючих стовпів. У XVIII ст. в північній стороні добудовано каплицю, для чого знесено 2 стовпи. Більшість стовпів була підмурована тесаним каменем, решта – з тієї самої цегли, що вся споруда. Костел мав 12 вікон, типових для готичного стилю (не враховуючи захристію і каплицю): з південної і східної сторони – 8, з північної – 3, із західної – 1. Під час реставрування костелу в 1790 р. вікна було зменшено, у зв’язку з підмуруванням. Це деформувало їх початковий готичний вид і забрало певну чарівність будівлі.

Для дрогобицького костелу св. Варфоломія притаманне, як і для всієї готичної архітектури, глибинне розкриття внутрішнього храмового простору.

На початку ХХ ст. в трьох вікнах пресвітерії встановлено вітражі за проектом Станіслава Виспянського, Юзефа Мегоффера і Стефана Матейка. Вітражі виготовлені в Краківському закладі Желєнського. На сьогоднішній день 95 % вітражів знищено. Дах - готичний, покритий в XVIII ст. дахівкою рифленою (голендерською), на даний час – бляхою. Над дахом видніється сигнатурка, давніше – восьмибічна, а від 1793 р. – чотирибічна; не гармонізується з готичним стилем. Хрести, скинуті з костелу і дзвіниці у 1949 р., були повернені на своє місце в 1991 р.

До найстаріших елементів дизайну належать кам’яні елементи великої стопи, долоні і голови, вмуровані високо в зовнішній мур пресвітерії. Згідно з легендою, це є рештки поганського ідола, збережені за дорученням короля Ягайла на знак тріумфу християнства. Кам’яна куля, розташована нижче, є символом буханки хліба, яка продавалася за динар, у час побудови костелу. Фронтальна західна частина святині завершується хрестом і у верхній частині знаходяться залізні двері, які ведуть на горище.
Давніше були 2 входи до костелу – в південній стіні і навпроти – в північній стіні, де зараз є каплиця. Фронтальна стіна (зараз головний вхід) не мала дверей. Вхідні двері південної стіни – з білого мармуру – були зроблені у 1422 р. Виготовлення їх профінансував Ян Менжик з Домброви, гербу Вадвич, підчаший короля Ягайли і перший дрогобицький війт. Над дверима він розмістив символи битви під Грюнвальдом у 1410 р. Перед битвою він отримав з рук хрестоносців два знаменні мечі і передав їм відповідь Ягайла. На пам’ять тієї події Ян Менжик наказав архітекторові викути у камені при дверях 2 величезні мечі хрестоносців, державний герб та свій і напис: «Hoc templum ineuntes Deus benedie – memento animi» («Благослови, Боже, тих, що входять до цієї святині – пам’ятай про свою душу»).

Під час ремонтних робіт у 1791 р. двері в певній мірі деформували. Два мечі хрестоносців перероблено частково на хрести, завершуючи двері готичним оздобленням. Герб Менжика замінено на герб міста.

Вищезгадувані двері є єдиною пам’яткою Грюнвальдської битви, збудовані за життя Владислава ІІ Ягайли. Після Яна Менжика залишилося також вибудоване ним поселення (сьогодні вулиця Війтівська Гора). В 500-ту річницю битви, в 1910 р. дрогобичани поставили символічний пам’ятник на прикостельному цвинтарі. У 50-тих роках він був знесений. Збереглася лише пам’ятна таблиця (переховував Йосиф Пахульчишин), яку було перенесено до костелу в 1991 р.

Біля дверей з лівої сторони встановлено таблицю з написом «Пам’яті Адама Міцкевича в 100-у річницю від дня народження – вдячні співвітчизники, 1798-1898», а з правої сторони – в 200-у річницю від дня народження таблицю з написом ««Пам’яті Адама Міцкевича в 200-у річницю від дня народження – вдячні співвітчизники з Дрогобича та Ополя, 1798-1998».

Душею кожного, хто входить всередину святині, оволодіває почуття замислення і жалю, пошани і благоговіння, коли погляне на прекрасні склепіння, на високі, потужні колони. Костел є трьохнефним, без трансепту (поперечної нефи). Головний неф є вдвічі довшим і трохи ширшим, ніж бокові. Стіни і склепіння святині були спершу оздоблені фресками з квітковими мотивами. Відповідно до розпорядження настоятеля кс. Ігнацего Яроцкого художник Анджей Солєцкі, орендар з Креховиць у 1790 р. намалював нові фрески. На склепіннях зобразив барокові релігійні сцени з ілюзіоністичними мотивами. Виступають вони і на стінах; тут головною темою композиції були події міста і костелу, з багатим написом. Ті картини є важливими історичними документами. Це наступні сцени (на сьогодні значною мірою знищені): Казимир Великий надає Дрогобичу герб і права міста, Ягайло засновує парафіяльний костел, архієпископ Бернард Вільчек консекрує парафіяльний храм в 1511 р., Юзеф ІІ надає Дрогобичу привілеї вільного королівського міста, Леопольд ІІ віддає парафіяльному храму село Добрівляни у 1790 р., Франциск ІІ обдаровує у 1792 р. парафіяльного проповідника пребендою (доходом з церковного майна). На склепіннях пресвітерії Солєцкі намалював сцени віднайдення Ісуса в святині і Воздвиження св. Хреста, на стінах пресвітерій умістив портрети добродіїв парафії: королів Польщі (Ягайла, Олександра, Баторія, Зиґмунда І Старого і Зиґмунда ІІІ Вази) і водночас, австрійських імператорів (Марії Терези, Юзефа ІІ і Леопольда ІІ).

У роках 1782-93 повстали фрески у головному нефі: на арці – Страшний Суд, на склепінні – вручення ключів св. Апостолові Петрові. У південному бічному нефі знаходяться декораційні фрески, а на його склепінні – релігійні сцени. Натомість, підчас створення у святині музею атеїзму в роках 80-х минулого століття, картини північного нефу були цілком знищені, оббита готична штукатурка.

Під час відновлення штукатурки в 1934 р. в декількох місцях головного нефу відкрито фрески давньої готичної поліхромії. У північному нефі це постаті дияконів з кадилами, у головному нефі при арці – постать св. Христофора з дитятком Ісус та сидяча на троні королівська чи княжа постать, одягнена у червоний плащ, яка роздає милостиню убогим і жебракам; на жаль, у сучасному стані руйнації її важко зідентифікувати.

Після розпису стін костелу розпочато оздоблення його таблицями і образами. В пресвітерії розміщено на стінах 4 величезні дерев’яні таблиці в стилі бароко. Викарбувано на них тексти латинською мовою: на першій, над входом до захристії події чотирьох століть костелу; на другій –опис заснування костелу і його консекрацію; третю присвячено кс. Марціну Лятені, видатному дрогобичанину, автору першого молитовника, написаного польською мовою, вбитого за віру протестантами (шведами) у 1598 р.; четверту – коштовно різьблену, з гігантським двоголовим австрійським орлом – австрійським імператорам – Юзефові ІІ і Леопольду ІІ, синам імператриці Марії Терези. Внизу викарбовано рік 1791.

Відповідно до інвентаризації з 1797 р. по лівій стороні пресвітерії колись були хори. Вхід до них вів із захристії, по сходах у башті, які далі провадили на горище. Хори були демонтовані у 1790 р. Тоді ж було побудовано на західній стороні храму хори, які збереглися до сьогодні. Протяжність хорів охоплює всі три нефи. Хори виконані у аркадному стилі з коштовно оздобленим виглядом між колонами. Щоб промінь світла падав на бічні нефи, в обох кінцях хорів було зроблено великі, округлі отвори, оточені для безпеки металевою балюстрадою. На галереї хорів колись знаходилися гіпсові ангелики, фігури святих, вазони і т.д. – все було знищено.

Частина головної нефи під хорами на даний час служить передпокоєм з малими дверима по боках, а великими – навпроти головного входу – прямо до костелу. Сходи на хори знаходяться у південній нефі, у ніші між зовнішньою і внутрішньою стіною, яка частково підтримує склепіння хорів.

Органи на 10 голосів і 5 педалях сконструював в 1868 р. львівський органний майстер Роман Духеньскі. У 50-х роках за розпорядженням радянської влади органи були демонтовані і вивезені (за припущенням – до однієї із закавказьких республік). У грудні 1990 р. вихідці з Дрогобича подарували для парафії електричні органи.

Парафіяльний храм мав колись 13 вівтарів, а вже напередодні 1949 р. – їх залишилося лише 8, але атеїстична епоха призначила їх знищити. Головний вівтар – як і решта – був в стилю бароко. Його побудував настоятель храму кс. Коцєльскі в 1760 р. (помер 18.05.1789 р. в Дрогобичі). У вівтарі знаходився стародавній образ Матері Божої у візантійському стилі, над ним було дерев’яне розп’яття Ісуса Христа натуральної величини. Дії цієї скульптури є надзвичайно цікавими. Так 2 липня 1786 р. під час вечірнього богослужіння всередину костелу через отвір сигнатурки вдарила блискавка і зруйнувала хрест, але не пошкодила фігуру. Трьома роками пізніше пожежа знищила вівтар, але фігура знову збереглася. У радянські часи вівтар був повністю знищений, а фігура на той час збереглася у місцевому музеї. Новий вівтар був збудований у 2017 р. і оздоблений стародавнім розп’яттям. Нехай той Ісус, так чудом уцілілий, врятує Свій Дім від упадку!

Давніше в пресвітерії знаходилися також образи патронів костелу: св. Варфоломія і Успіння Пресвятої Богородиці (обидва – робота Солецького), скульптури святих апостолів Петра і Павла, а також біла лакована постать св. Ігнатія Лойоли. По правій і по лівій стороні пресвітерії знаходилися оригінальні, дерев’яні лави з дрогобицького кармелітського костелу св. Михаїла (зараз церква Святої Трійці), а також гарно оздоблений конфесіонал настоятелів храму з 1800 р. Усі ці витвори мистецтва спіткала така ж доля, що і вівтар.
У головній нефі по правій стороні знаходиться гарний ренесансний пам’ятник дружини дрогобицького жупника, Катерини Рамултової. Висота становить 5,5 м, ширина – 3 м. Пам’ятник вирізьблений у 1572 р. львівським архітектором і різьбярем Себастьяном Чешкем. Середня частина пам’ятника має нішу, заглиблену поміж пілястрами з блідо жовтого алебастру, закінченими капітелями. Ніша викладена чорним мармуром. На скісній плиті спочиває постать жінки у позиції лежачи, яка легко спирається на праву руку. Постать є значно більшою від натуральної, викута з темно-коричневого алебастру з гарним відблиском і ефектних структурах матеріалу. На вузькому фризі над таблицею видніється напис латинською: «То діло Себастьяна Чешка, львів’янина». Внизу, під фігурою, розміщено довгий віршований напис, частково знищений в 1648 р. На думку видатного мистецтвознавця проф. Мєчислава Ґембаровича, це один з видатних творінь пізнього ренесансу. Згідно з дрогобицькою легендою, Рамултова щоночі встає зі свого мармурового ложа, клякає на витертій підлозі костелу і молиться за своє місто і його мешканців.

Над пам’ятником, навпроти вже неіснуючої на сьогодні амвони, висів великий образ Матері Божої, намальований Томашом Долабеллі, полонізованим італійським художником, одним з найвидатніших творців польського бароко. На жаль, і він не зберігся до сьогодні.

Під аркою на першій парі дуг були два вівтарі: Святої Трійці (з барельєфом Святої Трійці і образами «Свята Магдалина» і «Святий Ян Непомуцен») і Божого Тіла (з образами Тайної Вечері, святого Франциска з Асижу, святого Еразма, єпископа і мученика). Під другою парою дуг – посередині костелу – також знаходилися два вівтарі: Преображення Господнього (з образами Матері Божої Болісної і бл. Якуба Стрепи, галицького єпископа) і образом святого Антонія з позолоченими шатами. На бічних сторонах цього образу знаходилися зображення св. Кінги, св. Мартіна з Туз, св. Ігнацего Лойолі і св. Франциска Ксаверего серед ангелів. Усі вищезазначені вівтарі, вже неіснуючі сьогодні, беруть свій початок з кінця XVIII ст.

У південній бічній нефі знаходиться каплиця св. Анни. У ній розміщено вівтар Серця Ісуса Христа, який на сьогодні вже не існує. В каплиці збереглися рисунки Солецького. Зараз, на ілюзіоністичному вівтарі розміщено копію образу Кохавинської Матері Божої із золотими рамами. Цей образ фундував Ромуальд Колудзкі-Стоббе, дрогобичанин із Варшави. Фрески на стіні під вікном зображають св. Яна із Кент та св. Валентина, патронів убогих, хворих і закоханих. Над каплицею була розміщена парафіяльна бібліотека, яка налічувала кілька тисяч стародруків. На сьогодні залишилися лише поламані книжкові полиці.

У північній нефі знаходиться каплиця Матері Божої. У 1790 р. кс. Ігнаци Яроцкі зняв її склепіння, а матеріал – використано на будову теперішніх хорів. Фрески у каплиці – повністю знищені.

У північній частині тієї ж нефи є вхід до каплиці Матері Божої Цариці Святої Вервиці, давніше – св. Миколая. Колись це був головний вхід до костелу. Після профанації фарного костелу в 1648 р., ті двері були замуровані і вибито нові в західній стіні. Укінці XVIII ст. розпочато тут будову каплиці, закінчену у 1800 р. Вхід до каплиці не мав дверей. У 1992 р. пан Владислав Генсьорек виготовив і змонтував металеві грати.

Склепіння і стіни каплиці покриті алебастром. Під північною стіною колись був вівтар Матері Божої Цариці Святої Вервиці з написом угорі: «Zdrowaś Maryjo», а по правій стороні – кам’яна чаша для хрещення, на покриві якої вирізьблено св. Йоана Хрестителя. На стінах каплиці знаходяться білі таблиці з піщаника, оздобленими алебастром і написами, які звеличують працю адміністраторів парафії. Над входом до каплиці знаходиться пам’ятник з алегоричними постатями заслуженому реставраторові святині, кс. Ігнацію Яроцькому.
По лівій стороні пресвітерії знаходяться двері до захристії з інформаційним написом вгорі про те, що реставрацію костелу розпочато в 1790 р. Попередньої захристії вже немає, а нова була збудована у 1822 р. у стилі, відповідному до костелу, спроектованому інженером Едмундом Леоном Солецьким. У вестибюлі захристії на стіні знаходиться фреск, датований 1934 р., який зображує Пресвяту Богородицю, а у невеличких рамках розміщено прізвища осіб, які склали пожертви на ремонт костелу.

Куті двері до захристії – залізні, як і до скарбниці – є шедевром ковальського мистецтва. Вони складаються з малих, мистецько скріплених кусків бляхи. Заслуговують на увагу і чотири декораційні, куті завіси. Із сіней захристії сходи ведуть на горище. До підвалу, де колись були крипти, ведуть сходи, вхід до яких знаходиться у пресвітерії.

Неподалік костелу стоїть стародавня оборонна вежа – дзвіниця. У 1914 р. тогочасний настоятель парафії запланував закладення на першому поверсі похоронної каплиці. Проф. Тадеуш Рибковські намалював на стінах і на склепіннях фрески. На жаль, фреск Воскресіння Христове на склепінні, унаслідок затікання через пошкоджений дах, обсипався. Фрески на стінах є вже дуже знищені – власне за крок до повного знищення. У вікнах каплиці мали бути вітражі. Їх запроектувавала вітражна майстерня Желєньського у Кракові. На жаль, І Світова війна вщент зруйнувала усі ці плани.

Усередині грубих мурів дзвіниці круті сходи провадять на вищі поверхи, де на потужних дубових балках висіли дзвони. У ХХІ столітті вони вже не закликають своїм голосом вірних до віддання похвали Богові. У час І Світової війни три стародавні дзвони із XVI-XIX ст. перетоплені на гармати. Те саме спіткало під час ІІ Світової 3 дзвони, відлиті у міжвоєнний період. У1990 р. на вежі змонтовано скинутий з неї єдиний вцілілий дзвін св. Варфоломія з 1739 р., радісний відгомін якого на свято Пасхи проголосив місту Воскресіння Господнє. Рік пізніше, покрито бляхою дах вежі і знову встановлено хрест.

У 2018 р. Богуміл Мєшковскі, виходець з Дрогобича, голова Фундації ім. Родини Мєшковскіх в Кракові, профінансував чищення та фарбування бляшаного даху дзвіниці та реставрацію дерев’яної фігури св. Яна Непомуцена, яка стояла на мості ріки Тисмениця на Корості. Завдяки дотації Артура Дерлікевича, голови Фундації «Бережімо спадщину» у Любліні, відремонтовано перший поверх дзвіниці, відтворено гіпсові стюки, підлогу викладено старою цеглою. На цьому поверсі у 2018 р. відкрито виставу копій чудотворних ікон Пресвятої Богородиці, які шануються в Україні. Однак, дзвіниця ще потребує великих фінансових і фізичних вкладів, щоб повернути її до парафіяльного вжитку.

Костел має багату історію.

З «Путівника по Дрогобичі та його околицях» ХІХ ст., невідомого автора нам відомий факт, що король Ягайло своїм указом від 16 грудня 1392 року ухвалив будівництво цього мурованого готичного костелу. Невідомий автор так описує цю подію: «Ягайло на місці замку заложив костел та вивінував його селом Добрівлянами». За деякими переказами, костел був збудований на місці замку, боярських палат або терему княжого воєводи. Проте серед дрогобичан побутує інша легенда, що під костел було використано не «замок» і не терем, а українську церкву, яку латинники відібрали.

 

У 1511 році Варфоломіївський костел відбудували після значних пошкоджень, яких він зазнав під час нападу на місто татар та волохів 1498 року. Саме 1-а третина XV століття і вважається часом зведення сучасного костелу.

 

У середині XVI ст. прийнято ряд ухвал щодо зміцнення міської фортифікації. Було побудовано вежу, яка до середини XVIIIст. мала оборонний характер.Протягом XVII—ХХ століть оборонну вежу перебудовано  на дзвіницю (1739), переобладнано старі та споруджено нові вівтарі, ліквідовано бійниці та понижено дах (1790—93). Тоді ж, наприкінці XVIII ст. до храму була прибудована каплиця.

У ХVI – XVIIст. місто терпіло чимало нападів, що супроводжувались руйнуваннями святині, зокрема у 1594, 1624 та 1648 роках. Меморіальна дошка на башті повідомляє, що “Восени 1648 року в Дрогобичі селянсько-козацькі загони та повсталі мешканці міста і навколишніх сіл розгромили польсько-шляхетські війська і визволили місто”.

Після кожної профанації був наново консекрований, тому костел має три назви: Успіння Пресвятої Богородиці, Святого Хреста, св. Варфоломія і всіх апостолів. У 1558 р. святиню передали під юрисдикцію Холмської капітули. До 1798 р. костел був під владою урядовців, призначених холмськими каноніками, що не приносило йому користі, так як дбалося більше про доходи капітули, ніж про стан святині. Згідно з проведеною у 1743 р. інвентаризацією, костел занепадав, були навіть думки про те, що дешевше перетворити його на склад, ніж реставрувати. Тільки після того, як ці землі перейшли під володіння австрійської імперії у 1789 р. парафіяльний храм повернено під опіку місцевому пароху. Тоді новий парох, колишній єзуїт (закон єзуїтів втратив чинність у 1773 р.) кс. Ігнаци Яроцкі розпочав ґрунтовне відновлення святині.

У 30-тих роках ХХ ст. тогочасний парох кс. др. Казимир Котуля розпочав нові ремонтні роботи. Теребовлянський камінь, яким була викладена підлога, замінили на оздоблені плитки. Цвинтар, який знаходиться при костелі, огородили кутим залізним парканом. Сьогодні він оточує школу № 4 на вул. Стрийській.

Останнім парохом парафії був кс. Станіслав Банась, якого у 1947 р. змусили виїхати до Рудника над Саном. На початку ІІ Світової війни – у вересні 1939 р. – костел не було знищено. Натомість, вся ненависть була спрямована проти дрогобичан. Після агресії радянської влади настали арешти місцевих мешканців, багатьох вбито. Від січня 1940 р. розпочалися масові вивози на Сибір. У червні 1941 р. арештовано і замордовано костельного органіста, пана Едварда Стадника.

Під час німецької окупації в храмі відбувалися богослужіння для німецьких солдатів. Участь у них поляків була заборонена. Коли у 1944 р. знову прийшла радянська влада, вирішено створити – згідно з новим правом більшовицьких можновладців – т.зв. костельний комітет. Його головою став Юзеф Пшенічка. Наступили страшні часи: одних – вигнано до Польщі, інших вивезено на Сибір. Парохові наказано виїхати. Самотню парафію тимчасово обслуговували о. Марцін Карась і кс. Казимир Стопа. Обов’язки органісти взяла на себе Ірена Зюлковська. Костел функціонував аж до страшного дня – 29 червня 1949 р. Тоді, на свято верховних апостолів Петра і Павла, під час відправи кс. Казимиром Стопою Святої Літургії, до костелу вдерлися представники радянської влади, вигнали всіх і забрали ключі від святині. Для решти парафіян і парафіяльного храму настав час Голгофи. З костелу зняли всі хрести, знищено внутрішнє убранство, замінено його на магазин театральних атрибутів. Незважаючи на це, високі, простягнуті до неба стіни, додавали відваги горстці вірних. Релігійне життя серед решти невивезених католиків завмерло – але тільки ззовні.

Після загального знищення збереглося небагато атрибутів парафіяльного храму. В час закриття костелу, член костельного комітету Юзефа Серватка винесла феретрон із фігурою св. Йосипа з Дитятком Ісуса. Збереглися також зелений орнат, патена та келих з вигравіюваному на підставці написом «Фірма Копачиньські – Краків. Кс. Валентину Точкові, вельмишановному Ксьондзу Модераторові, Содаліція Марійна в Дрогобичі 14.ІІ.1925».

Наших парафіян хоронили православні священники. Щоб на похорон міг приїхати ксьондз із діючого костелу в Самборі, Стрию чи Львові, був потрібен відповідний дозвіл місцевої влади. Віряни, які залишилися в місті, з болем спостерігали прогресуюче нищення святині. Багато ходило молитися під костел, хоча б духовно. Однією із найвідважніших вірних була пані Грех, яка приносила квіти і ставила їх перед замкненими дверима костелу, і молилася на колінах. Померла під час однієї з таких молитов.

Настава час випробовування віри. Одні відходили від неї, інші, навпаки – зміцнювалися в ній. Групи вірних таємно збиралися на спільні молитви. Чи ж можна так, по стількох роках, перелічити їх всіх? На папір тиснуться слова одного з катакомбних епітафій: « А тих лише Бог знає по імені…».

Поволі відроджувалося сакраментальне життя, хоча вже звичайно не в костелі, а в підпіллі, у приватних будинках. Розпочалися заборонені богослужіння у будинку бл. п. Юзефи Серватки на вул. Горішня Брама. Приїжджав о. Серафин Кашуба, капуцин, званий пізніше апостолом Волині, Сибіру і Казахстану, ксьондз без прописки і реєстрації, зараз кандидат на вівтар. Богослужіння відправляли також ксьондзи із Самбора: кс. Казимир Мончинський і кс. Августин Медніс. Бував і кс. Маркіян Трофимяк, зараз єпископ емерит, а також о. Домінік Орчиковський, капуцин.

Протягом довгих років заборонені богослужіння мали місце у домі бл. п. Гелени Корпак, Яніни і Адама Хлопек, на вул. Війтівська Гора. Тут майже постійно відправляв Святу Літургію домініканець бл. п. о. Зиґмунд Козар. Вона відбувалася при заслонених вікнах, тихим голосом. Учасники входили поодинці і обережно. Відбувалися навіть реколекціії для малих груп вірян. Приїжджав також кс. Бернард Міцкевич. Коли у 1970 р. прибув на парафію до Стрия, вніс із собою в релігійне життя нове, свіже дихання. У захристії, попри заборони, навчав дітей і дорослих. Відкрито заохочував, щоб вірні не боялися визнавати свою віру.

У 1972 р. на цвинтарі на вул. Трускавецькій було відновлено малу цвинтарну каплицю Воздвиження Святого Хреста. Кс. Міцкевич під час кожного похорону сповідав і відправляв богослужіння в каплиці. Траплялися випадки, що деякі учасники брали участь у богослужіннях уперше від 1949 р.

24 серпня 1973 р. на відпуст на свято патрона св. Варфоломія відбулася в каплиці – без дозволу влади – урочиста св. Літургія. Зібралися сотні вірних, як поляків, так і українців, греко-католиків, які не погоджувалися переходити на православ’я і брали участь в нашому релігійному житті. Та урочистість дуже піднесла духовно всіх віруючих, чого не могла пропустити атеїстична влада. Почалися переслідування – перевірки у священика і вірян, прослуховування. Кс. Міцкевич, скріплений Св. Духом, сам з-поміж решти підтримував інших чи то з амвону, чи в конфесіоналі, чи в приватних розмовах. Однак, доля каплиці була вирішена. 1 листопада 1973 р. відбулася в ній остання св. Літургія. Незабаром влада закрила каплицю, а за певний період часу «невідомі злочинці» вкрали все її убоге внутрішнє оснащення. 21 грудня 1973 р. кс. Міцкевич був арештований і засуджений за провадження релігійної діяльності. Вирок відбував у дрогобицькій в’язниці. Перший раз від 1949 р. католицький священик був на постійно в Дрогобичі – але ув’язнений і страждаючий.

У той час релігійне життя активно підтримував бл. п. Віктор Урбанович. Він відвідував сім’ї перед Різдвом Христовим, розносив оплаток, а перед Пасхою – карточки з інформацією про розпорядок богослужінь у Самборі, Стрию і Львові. Покращення зв'язку уможливлювало приїзд невеликими групами до діючих святинь.

У 1974 р. розпочалося збирання підписів під клопотанням про реєстрацію парафії і повернення костелу. Однак не було надіслано того листа до уряду, так як посилилися переслідування і не можна було наражати людей на небезпеку і переслідування. Друга спроба відбулася на початку 1988 р. Це був час «відлиги» в політиці Горбачова. Під заявою до влади зібрано 28 підписів, необхідних для реєстрації парафії. Засновано комітет клопотання про повернення святині. Очолив його Чеслав Булькевич. Заяву до Комітету до справ релігії у Москві завезли Галина Булькевич і Вільгельм Лясови (ветеран ІІ Світової війни). Старання комітету тривали півтора року. Відбувалися розмови з владою у Дрогобичі, Львові і Москві, написано сотні листів до різних установ. А найважливіше – неустанно молилися віряни, навіть в Ченстохові перед образом Матері Божої Ясногурської. І Бог вислухав наші молитви. 13 грудня 1989 р. прийшла радісна звістка, що костел, у якому на даний час знаходився музей атеїзму, було повернено нашій парафії. Заопікувався відновленою парафією кс. Казимир Мончинський, самбірський парох. Встановлено тимчасовий вівтар і вже напередодні різдвяних свят, 23 грудня кс. єпископ Стефан Москва, перемишльський вікарій, заново освятив храм. На підставі передвоєнних фотографій Владислав Віняж, багаторічний костельний, виготовив стильні дерев’яні балюстради. Після 40 років осквернення святині перед Кивотом знову засвітилася лампада.

Після кс. Мончинського парафією протягом кількох місяців опікувався кс. Станіслав Місь. У грудні 1990 р. душпастирські роботи у парафії розпочали редемптористи: о. Кшиштоф Щигло, о. Ришард Ковальчик і брат Марек Звєж. Розпочалася праця над відтворенням того, що в душах знищила атеїстична влада. О. Ковальчик зайнявся відновленням парафіяльного храму. Було зібрана документація, яка відтворювала стародавній інтер’єр костелу. На підставі старих фотографій головного вівтаря краківський архітектор Юзеф Дудкевич безкоштовно запроектував головний вівтар як точну копію первинного. Розпочалися роботи над реалізацією проекту. У 1992 р. для нашої святині отці Боніфратри з Кракова подарували два прекрасні вівтарі в стилю бароко. Їх встановлено в бічних нефах костелу. На даний час вони служать боковими частинами нового головного вівтаря. Завдяки зусиллям парафіян столярі виконали стильові лавки передвоєнного зразка. В подальших планах є проведення реставраційних робіт в костелі і відновлення знищених вітражів.

Допомогу також надають дрогобичани, які проживають в Польщі. В 1990-91-х рр. ними було організовано дві прощі в урочистість відпусту св. Варфоломія. Пожертвувано кивот і гарну фігуру Матері Божої Фатімської, посвячену Йоаном Павлом ІІ. У відбудові пам’ятки, парафіяльного храму, допомагає Ромуальд Колудзкі-Стоббе, голова Товариства Приятелів Дрогобичини. З його допомогою храм отримав нові люстри та бра, виготовлено вхідні грати. Активна і цінна допомога надійшла від дрогобичан з Кракова. На початку січня 1992 р. краківські реставратори із реставраційної секції Академії мистецтв безкоштовно провели реставрацію дванадцяти цінних і дуже знищених дерев’яних скульптур. Радіємо доброзичливості багатьох осіб доброї волі, але чекає нас ще величезна праця.

У 1991 р. відбулася парафіяльна проща до Любачова і Ченстохови на зустріч із Святішим Отцем св. Йоаном Павлом ІІ. У 2007 р. за пожертвування парафіян побудовано пам’ятник Святому Папі як вотум вдячності за повернений храм, а 24 серпня того ж року посвятив його єпископ Мар’ян Бучек. На даний час парафія належить до Стрийського деканату Львівської архідієцезії і з надією споглядає у наступне вже сьоме століття.